Для визначення позовної давності за вимогами про витребування майна від добросовісного набувача та початку перебігу такої позовної давності, слід звернути увагу на судову практику, а саме на постанову Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 10/Б-743, згідно якої правова позиція Верховного Суду полягає у наступному.

Так, за статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 цього кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі N 907/50/18 зроблено висновок про застосування норми права згідно якого за наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статей 387, 388 ЦК України мають застосовуватися положення ст. 267 ЦК України.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, позаяк сторона зобов'язана довести обставини, на які вона посилається, а Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

При цьому суд зазначає, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон, також, не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі N 914/3234/16 (юридична практика, адвокат з нерухомості).

У наведеній постанові від 26.11.2019 справі N 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №711/802/17 та від 06.06.2018 у справі N 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦКУ відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Отже, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.

Крім цього, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві; до вимог, які не охоплюються пред'явленим віндикаційним позовом, та до інших боржників, позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення віндикаційного позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову ВПВС від 24.05.2019 №523/10225/15-ц).

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

При цьому частина друга цієї статті визначає, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Так ст. 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. При цьому коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Правила ч. 1 ст. 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Для правильності застосування цієї статті потрібно для себе чітко розмежовувати поняття добросовісного набувача від недобросовісного, оскільки ці два терміни мають істотну різницю.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним.

При цьому важливим є те, що для визнання набувача недобросовісним необхідно встановити намір чи грубу необережність, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Отже, положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава віндикаційного позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Підтвердженням наведених аргументів є Постанови ВС від 06.02.2019 № 203/1796/16-ц, від 30.08.2019 № 914/970/18 (юридична практика, адвокат з нерухомості).

У постанові ВПВС від 19.05.20 №916/1608/18 зазначено, що «однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію речових прав…»). Якщо право власності на спірну нерухомість зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав. Такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою».

Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (було загублено, викрадено, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України. У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договором права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло із його володіння.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

КГС ВС у постанові від 13.02.2018 р. №910/3496/17 додатково зазначив, що вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно із володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦКУ, зокрема, чи з волі власника майно вибуло із його володіння. Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду України від 25.01.2017 №916/2131/15.

"Пропорційність" втручання у право власності набувача за вимогами про витребування майна може встановлюватись лише після оцінки його добросовісності (ВС/КГС №14/5026/1020/2011 від 18.02.2021).

Підтвердження добросовісності набуття майна покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, заборону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових рішень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може перебувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи витребуваним на його користь. Такі відомості повинні спонукати покупця до більшої обачливості (ВП ВС 08.11.2023 №607/15052/16-ц п. 11.8).

Перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що продавець не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати. Зареєструвавши право власності за собою, такий продавець став володільцем квартири, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачам як її власникам. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик настання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця (ВП ВС від 08.11.2023 у справі №206/4841/20 п.п. 9.21, 9.22).

За відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень; в іншому разі буде порушено європейські стандарти правомірності вручання у право власності (КГС ВС у справі за позовом про поновлення прав на нерухоме майно, визнання права на іпотеку, постанова від 12.06.2024 №910/20528/21).

Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦКУ (ВП ВС від 02.11.2021 р. №925/1351/19; від 29.05.2019 р. №367/2022/15-ц).

Вибуття майна з володіння на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, є таким, що сталося поза волею власника. Отже майно за скасованим судовим рішенням може бути витребувано власником, навіть у добросовісного набувача (ВС КЦС №199/4884/17 від 27.04.2023 р.).

Якщо власник був стороною договору, за яким відчужено майно, визнаного в подальшому недійсним, і майно перебуває в набувача за цим же договором, то повернення цього майна здійснюється за правилами реституції тільки від набувача за недійсним правочином.

Коли ж власником не укладалося договору про відчуження майна, або коли договір із власником визнано було недійсним, але набувач за ним вже перепродав майно, то власник може витребувати його від останнього набувача без визнання попередніх угод недійсними.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами ст.ст. 216, 330, 388 ЦК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України у постановах №6-140цс14 від 17.12.2014, №6-53цс12 від 31.10.2012 виходять із такого.

Стаття 216 ЦКУ визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

За положеннями ст. 387 ЦКУ власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Разом із тим відповідно до ст. 330 ЦКУ якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За ст. 388 ЦКУ власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма ч. 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст. 387 та 388 ЦКУ.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в віндикаційному позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у ст. 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені ст.ст. 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

Щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦКУ при витребуванні у добросовісного набувача майна, яке вибуло у власника на підставі правочину, у подальшому визнаного недійсним - КГСВС від 22.05.24 №924/408/21 (924/287/23).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (ВСУ №6-2161цс16 від 02.11.2016 (юридична практика, адвокат з нерухомості).

У постанові від 10.05.2023 №204/8118/14 КЦС ВС вказав на ефективний спосіб захисту у спорі про рухоме майно, щодо якого укладено кілька правочинів. ВС зазначив, що внаслідок укладення першого договору в позивача як покупця виникло зобов’язальне право. Перешкодою для набуття позивачем права власності на придбане майно за цим договором (комбайн) є державна реєстрація транспортного засобу, здійснена на підставі іншого правочину (підробленого пізніше). Тому позивач правильно звернувся за захистом свого зобов’язального права з вимогою про скасування державної реєстрації комбайна за іншою особою. Порушення прав позивача полягає в неможливості набути право власності на комбайн шляхом його держреєстрації з огляду на наявність його державної реєстрації на ім'я іншої особи, проведеної на підставі іншого (невчиненого) правочину.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. №3-рп/2003).

Під ефективним способом захисту (засобом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (постанова ВПВС від 12.02.2019 №826/7380/15).

Про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності ВС КЦС 08.11.2023 №754/4361/21.

Про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень за ч. 2 ст. 388 ЦКУ - ВПВС 29.05.2019 р. №367/2022/15-ц; 02.11.2021 р. №925/1351/19 (12-35гс21).