З метою захисту прав та інтересів спадкоємців законодавець визначив низку самостійних способів захисту через суд.

Розповсюдженим способом такого захисту є зверненням до суду для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Так за ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Кінцевою стадією спадкової справи є видача спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців.

За ст. 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (далі - свідоцтво). Якщо спадщину прийняли кілька спадкоємців, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність виданого іншим спадкоємцям свідоцтва не позбавляє їх права на спадщину.

Якщо у складі спадщини є нерухоме майно, законодавець у ст. 1297 ЦК України визначає обов’язок спадкоємця, який прийняв спадщину, звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Фактично, свідоцтво про право на спадщину необхідно, коли об'єктом спадкоємства є право власності на майно або майнові права, що потребують документального підтвердження. Прикладом є нерухоме майно, транспортні засоби, об’єкти інтелектуальної власності.

Повертаючись до способу захисту спадкових прав через визнання судом свідоцтва про право на спадщину недійсним, 15.10.2019 р. у справі №916/780/18 Верховний Суд посилаючись на те, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє права та обов’язки, дійшов висновку що свідоцтво про право на спадщину за своєю правовою природою не є правочином. Особливість визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину як спеціального способу захисту спадкових прав судом зумовлена сутністю свідоцтва про право на спадщину, що за своєю правовою природою не є правочином.

Відтак, свідоцтво про право на спадщину не може визнаватися недійсним із посиланням на ст.ст. 203, 215–236 ЦК України.

Однак таке свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину, і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Аналізуючи судову практику у справах про спадкування, а саме п. 27 Постанови Пленуму ВС України від 30.05.2008 р. № 7 хочу зазначити, що відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом, а саме: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Тому, для досягнення бажаного результату, вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, як правило, потрібно поєднувати з іншими позовними вимогами, зокрема з вимогами, вирішення яких створює підстави для визнання свідоцтва недійсним – про визнання заповіту недійсним, усунення від права на спадкування, визнання недійсною відмови від прийняття спадщини тощо.

На вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину розповсюджується позовна давність у 3 роки (ОП ВС КЦС №385/321/20 від 05.09.2022).