Для з’ясування питання юрисдикції спорів щодо звільнення керівника підприємства, слід звернути увагу на правові приписи, які регулюють порядок розподілу юрисдикції та підвідомчості розгляду юридичних спорів між тими чи іншими судами України.

При визначенні правильної юрисдикції спорів про звільнення працівника з підприємства, у тому числі й директора такого підприємства, цікавим є висновок ВП ВС у постанові від 15.09.2020 справа №205/4196/18.

Згідно якого, суддями ВП ВС було сформовано дві правові позиції щодо юрисдикції спору.

1. Перша позиція полягає в тому, що у справах, де позивач оскаржує його звільнення з посади директора підприємства за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, тобто на підставах, передбачених контрактом, такий спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

Так, за ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За умови, якщо працівника звільняють на підставі трудового договору (контракту), такий спір визнається трудовим, а тому на підставі ст. 19 ЦПК України повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

2. Друга позиція має відображення в тому, що спори в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99  ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення), повинні розглядатися судами господарської юрисдикції.

Така позиція обґрунтовується наступним.

1 червня 2014 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів" від 13.05.2014 р., відповідно до підпункту 1 пункту 1 якого частину першу статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 такого змісту "5) припинення повноважень посадових осіб".

З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення.

До юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, коли відповідно до підпункту 1 пункту 3 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 10 жовтня 2013 року набрала чинності нова редакція пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.

Також, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

До юрисдикції господарського суду за п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади директора юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень). 

Проте, я не можу повністю погодитися з такою позицією ВП ВС з огляду на таке.

Віднесення справи до господарської юрисдикції на підставі п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, на мій погляд, є неправомірним.

За цим пунктом  встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, між юридичною особою та її учасником, пов'язані з діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

Із цього слідує, що визначальною ознакою господарської юрисдикції справи є виникнення спору саме з корпоративних відносин. Тому, відсутність таких відносин між опонентами виключає із господарської юрисдикції справу про діяльність чи управління юридичною особою за п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК. 

Якщо директор підприємства, відсторонений чи звільнений або чиї повноваження припинені, не був його учасником (членом, акціонером), то між ним і відповідачем відсутні корпоративні відносини.

Так, за ст. 167 ГКУ корпоративними є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

А корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

За ч. 5 ст. 63 ГКУ відрізняльними ознаками корпоративного підприємства є одночасно такі:

• утворюється, як правило, двома або більше засновниками;
• діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників);
• діє на основі спільного управління справами засновниками (учасниками), на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються;
• діє на основі участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Отже, обов’язковими ознаками корпоративних прав особи є:

1) передача нею майна чи особистої діяльності до статутного капіталу чи майна саме господарської організації;

2) визначення частки такої особи в статутному капіталі (майні) підприємства;

3) участь у розподілі прибутків.

В керівника підприємства, який не мав частки в його статутному капіталі/майні, відсутні корпоративні права щодо Відповідача, виходячи з наступного.

1. Керівник підприємства не мав визначеної частки в статутному капіталі (майні) підприємства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією. Навпроти, його правомочність підтверджувалася, виключно, трудовим договором – контрактом.

Між сторонами був укладений трудовий договір – контракт, згідно якого на позивача покладалися повноваження, обов’язки із взяттям участі в управлінні підприємством. Однак, це не означає, що такий керівник є учасником такого підприємства, його правомочність підтверджувалася укладеним контрактом з підприємством, яка надавала останньому права брати участь в управлінні підприємством. Але не більше того.

2. Другою істотною ознакою корпоративних прав за ст. 167 ГК України є «отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації».

Позивач працював на основі трудового контракту, що передбачав отримання ним грошового забезпечення у вигляді зарплати та, за умови успішного виконання покладених на нього завдань, премії у розмірах передбачених самим договором. Директор не міг отримувати доходи від діяльності господарської організації у вигляді дивідендів, оскільки не був учасником підприємства, не мав частки в статутному капіталі.

3. Керівник підприємства не має прав на отримання активів у разі ліквідації господарської організації.

Для отримання останнього, такому керівнику потрібно бути учасником підприємства, мати частку в статутному капіталі (майні).

Також ВП ВС вказала, що під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за п. 5 ст. 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. На думку ВПВС до юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як директора юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою ст. 99 ЦК України, п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).

Враховуючи те, що позовні вимоги будуть стосуватися оскарження законності рішення органу управління ю.о. (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення), то, на мій погляд, суддями ВП ВС неправомірно пропущено застосування до таких позовних вимог норми п. 10 ч. 1 ст. 20 ГПК України.

Згідно цього пункту господарські суди розглядають справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.