ВСУ вказує, що можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов’язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України. В інших випадках порушення виконання господарських зобов’язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України – видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
ВГСУ у цій справі при новому перегляді касаційної скарги з урахуванням висновків ВСУ залишив в силі Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.08.2011 р., якою з боржника стягнено одночасно пеню й величезний штраф 0,5% за кожен день прострочки.
З цього можна зробити невтішний висновок, що позиція ВСУ створює прикриття для нав»язування контрагентам астрономічних штрафів.

В зв»язку з цим пропоную по іншому глянути на ситуацію із стягненням з боржників штрафу в виді процентів від заборгованності за кожен день прострочки (по правовій суті-пені), розмір якого перевищує граничний, встановлений ст. 3 Закону “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” №543-96/ВР, і по іншому будувати юридичний захист у цій категорії справ.

Правова позиція «ВСУ проти боржників».

Аналіз судових актів у вказаній справі приводить до висновку, що штраф в величезній сумі стягнутий не завдяки позиції ВСУ, а через те, що питання про його розмір не було предметом спору і розгляду судами в цій конкретній справі взагалі.
Із текстів судових постанов слідує, що відповідач, оскаржуючи незаконність стягнення штрафу, посилався виключно на те, що його одночасне стягнення з пенею суперечить ч. 1 ст. 61 Конституції й ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України. Тобто оспорював незаконність штрафу в цілому, а не його розміру, що підлягає стягненню.
ВСУ и ВГСУ, не погодившись з такими аргументами, створили прецедент, по якому боржники, які застосовують таку обмежену позицію захисту, приречені на поразку.

Правова позиція «ВСУ за боржників».

Так як поряд з пенею може бути стягнений штраф, то виникає питання про його граничний розмір при захисті у веденні судових справ.
Проблема ще гостріше, якщо мова йде про договори, укладені боржником кредитора, якого ви захищаєте, з підставним «кредитором» в стані неплатоспроможності боржника, чи в процесах банкрутства. У судових справах за позовами великих компаній, які нав’язали контрагентам завищену неустойку, перейменувавши пеню в штраф, вину в несприятливих наслідках несуть боржники, так як договір укладали і прострочення допускали саме вони, розуміючи значення своїх дій та бездіяльності. Коли ж йдеться про неплатоспроможність, то часто боржники, маючи матеріальні активи, але не бажаючи їх втрачати в результаті звернення на них стягнення, укладають трохи заднім числом договори з підставними «кредиторами», за якими останні поставляють боржникам майно або нематеріальні активи (які потім повертаються, обмінюються або відчужуються), а боржники у зв’язку з несплатою основного боргу зобов’язуються заплатити штраф в астрономічних розмірах за кілька днів або місяців прострочення. В одній із судових справ у провадженні мого бюро боржник домовився про штраф 7% в день за кожен день прострочки, який за 62 дні склав 17 346 000,00 грн. при сумі основного боргу перед підставним «кредитором» 5 900 000,00 грн. і 15 939 000,00 грн. перед істинним кредитором. Потім підставний «кредитор» заявляє грошові вимоги до банкрута в процедурі банкрутства, бере участь у справі про банкрутство і претендує на отримання сум, чим намагається зменшити відсоток задоволення вимог дійсних кредиторів. Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дає право кредиторам заперечувати проти кредиторських вимог інших кредиторів і такі заперечення розглядаються судом.
За ч. 1 ст. 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов”язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
За ч. 4 ст. 231 ГКУ у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
За ч. 6 ст. 231 ГКУ штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Згідно з ч. 2 ст. 343 ГКУкраїни платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Ст. 1 Закону “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” №543-96/ВР передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Ст. 3 Закону визначає, що розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Таким чином, договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань врегульовано Законом №543-96/ВР “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”.
Отже, за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки НБУ.
В Постанові ВСУ від 07.11.2011 р. №3-121гс11 в справі господарського судочинства N5002-2/5109-2010 ВСУ застосував саме вищевказану правову позицію у спорі про стягнення штрафу й пені одночасно, скасувавши Постанову ВГСУ від 05.07.2011р., якою було залишено в силі стягнення пені 0,1% від несплаченої вартості послуг за кожний день прострочення та додатково 7% штрафу від вказаної вартості за прострочення понад тридцять днів.

За результатами повторного касаційного розгляду з урахуванням вказаної правової позиції ВСУ, Вищий господарський суд України в Постанові від 21.12.2011 р. № 5002-2/5109-2010 постановив:
„Позивач звернувся з позовною заявою до відповідача про стягнення 4238,33 доларів США пені та 2292,73 доларів США штрафу.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 26.01.2011р. позов задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 2132,57 доларів США пені. В решті позовних вимог про стягнення 2105,76 доларів США пені та 2292,75 доларів США штрафу, відмовлено у зв’язку з їх необґрунтованістю. Рішення господарського суду вмотивовано приписами статті 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань” №543-96/ВР, якою унормовано, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної обліковою ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення штрафу, суд виходив з того, що за несвоєчасність виконання грошового зобовязання можливо лише стягнення пені.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.04.2011 рішення змінено. Позов задоволено у повному обсязі.
Апеляційний суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин правомірним є застосування ч.2 ст. 231 ГКУ та стягнення з відповідача пені у розмірі 0,1 відсотка вартості послуг, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення та штрафу у розмірі 7% вказаної вартості. При цьому, апеляційна інстанція визнала помилковими висновки господарського суду Автономної Республіки Крим про обмеження законодавцем (а саме: Законом №543-96/ВР) розміру пені виключно подвійною ставкою НБУ. Посилаючись на приписи ст. 551 Цивільного кодексу України, якою визначено, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, апеляційна інстанція зазначила, що положення згаданої ст. 551 ЦКУ мають пріоритетне застосування над положеннями Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” як такі, що прийняті пізніше.
Однак, касаційна інстанція не може погодитись з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне.
За приписами ст. 3 Закону №543-96/ВР розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. Відтак, за прострочення платежу може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.
Отже, яким би способом не визначався у договорі розмір неустойки, він не може перевищувати той розмір, який встановлений законом як граничний. Тому, суд першої інстанції врахувавши вимоги Закону №543-96/ВР правомірно стягнув пеню у розмірі 2132, 57 доларів США, яка не перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Також колегія суддів не погоджується і з висновками апеляційного суду щодо обґрунтованості вимог скаржника про стягнення штрафу в розмірі 7% вказаної вартості.
Ст. 231 ГКУ унормовано, що законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Зі змісту ч. 2 ст.і 231 ГКУ вбачається, що даний штраф є додатковим видом відповідальності за порушення зобов’язань з передачі товарів, виконання робіт та надання послуг, а не за порушення грошового зобов’язання, яке має місце у даних правовідносинах.
В частині стягнення штрафу у розмірі 2292,75 доларів США, місцевим судом відмовлено, виходячи з того, що за несвоєчасність виконання грошового зобовязання можливо лише стягнення пені у розмірі, що не перевищує подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Враховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню. Натомість, місцевим господарським судом всебічно, повно і обєктивно встановлені істотні обставини справи та їм дана належна правова оцінка, в звязку з чим рішення необхідно залишити в силі”.
За ст. 82 ГПК обираючи правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірних правовідносин, господарський суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, які викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч. ст. 111-16 ГПК.
Отже, є правова позиція ВСУ для захисту боржників від стягнення непомірно високих штрафів.