У ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Пленум Верховного Суду України у п. 21 постанови від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснив, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом). Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, які не перебували зі спадкодавцем у безпосередніх родинних зв'язках.

Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення зі спадкодавцем спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (КЦС ВС від 07.02.2018 р. №127/1765/16).

Доказами спільного проживання можуть бути показання свідків, довідка ЖЕК або запис у будинковій книзі, відмітка в паспорті, наявність у спадкоємця свідоцтва про смерть та інших особистих речей і документів померлого, медичне обслуговування за спільною адресою, довідки з відповідних органів самоврядування про факт проживання однією сім'єю, трафіки мобільних телефонів, де буде видно, що особи ночували за однією адресою, тощо.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім’ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов’язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Наявність у позивача лише документів, пов’язаних зі смертю та захороненням спадкодавця не є належними доказами, оскільки ці документи не підтверджують факт перебування позивача в фактичних шлюбних відносинах зі спадкодавцем (ВС від 25.11.2019 р. №202/5003/16-ц).

Для встановлення спільного проживання однією сім’єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім’ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Одне лише спільне проживання не є достатнім для визнання фактичного подружжя сім’єю без наявності інших ознак сім’ї. Самі лише показання свідків не є достатніми доказами про наявність у позивача із спадкодавцем сім’ї в розумінні статті 3 СК України (ВС 16.01.2019 р. №343/1821/16-ц, 22.08.2018 р. №644/6274/16-ц, 12.12.2019 р. №466/3769/16, 24.06.2021 р. №694/646/20, 13.07.2021 р. №522/10375/19).

Відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем. Так, місцем проживання фізичної особи за ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Отже, відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця 4-ї черги за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням того, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини проживання підтверджуються іншими належними і допустимими доказами (ВС від 10.01.2019 р. №484/747/17; КЦС 04.05.2022 р. №372/4235/19).

Верховний Суд в постанові від 30 жовтня 2019 року у справі №643/6799/17 роз`яснив, що для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв.

Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути реєстрація осіб за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації.

Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

З наведеного випливає, що головними ознаками сімейних відносин є наявність факту спільного проживання, ведення спільного господарства, прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім`ї.

Доказами на підтвердження факту ведення спільного господарства можуть бути квитанції оплати продуктів, житлово-комунальних послуг, мобільного рахунку, купівля майна, товарів для спільного користування, спільного бюджету з підписами, переписками, планами на придбання певних товарів, інші витрати на забезпечення життєдіяльності сім`ї тощо.

Проживання сторін в одній квартирі, сплата позивачем заборгованості за ЖКП, участь у проведенні ремонтних робіт є підставами для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ВС КЦС №395/628/21 від 09.05.2023).

Див. додатково постанову ВС/КЦС №129/2115/15-ц від 14.02.2018 р.

Загальні засади здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків визначаються статтями 14-15 СК України.

Відповідно до ст. 14 СК, оскільки сімейні права є тісно пов’язаними з особою, вони не можуть бути передані іншій особі. Отже, сімейні права здійснюються особисто особою, яка ними наділена.

Крім того, особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім’ї.

Оскільки відносини в сім’ї мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв`язки, що складаються в сім`ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності.

Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер.

Первісним чинником з метою визначення чи перебувають особи у відносинах, тотожних загальновизнаному поняттю «сім`ї», є встановлення наявності у осіб спільних особистих немайнових прав та обов`язків - відносин стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

Отже, в силу інтимності сімейні відносини багато в чому не підпадають під правове регулювання і освітлення з точки зору доказування. Проте є випадки, в яких доведення сімейних взаємовідносин у законний спосіб є реальним, наприклад.

1. Подружжя може за час сімейного життя користуватися немайновим правом, передбаченим ст. 52 СК України, на фізичний та духовний розвиток. Згідно цього члени сім’ї, маючи спільні інтереси, могли разом відпочивати, зокрема відвідувати театри, концерти, ресторани, займатися у спортзалі, відпочивати на морі, святкувати разом дні народження та інші свята у колі спільних друзів. Доказами будуть фото спільного відпочинку, святкування, у колі друзів та відповідні квитки.
2. Сторони можуть реалізували своє право на вільний вибір місця спільного проживання (ст. 56 СК України). Доказами будуть сплачені ЖКП за квартирою де проживала сім’я, показання свідків (сусідів), фото, трафіки і т.д.
3. Сторони могли вільно розподіляти між собою обов’язки та спільно вирішувати питання життя сім'ї (ст. 54 СК України). Доказами спільного бюджету, спільних покупок, хобі і т.д. будуть записники, фото, листування, документи на сплату товарів і т.д.

За ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Приклади - звернення до експлуатуючих, правоохоронних чи контролюючих органів для захисту інтересів сім’ї; звернення до соцслужб для допомоги сім’ї; турбота про здоров’я, придбання ліків, проходження медичних процедур, відвідування лікаря; організації похорон після смерті спадкодавця іншим членом сім’ї; наявність на руках особистих речей та документів померлого.

Позивач – особа, яка проживала із спадкодавцем однією сім’єю не менше 5 років до моменту відкриття спадщини і фактично є спадкоємцем 4-ї черги такої спадщини.

За постановами Верховного Суду від 10.11.2021 р. №759/19779/18, від 24.12.2021 р. №442/60/21: «у справах про визнання права власності у порядку спадкування та про визначення додаткового строку для прийняття спадщини належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування».

За ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 5, ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; до системи місцевого самоврядування серед інших органів входять виконавчі органи сільської, селищної, міської ради.

За ст. ст. 16, 18-1 цього Закону органи місцевого самоврядування є юридичними особами, можуть бути позивачами та відповідачами у судах загальної юрисдикції; від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють ради.

За ч. 2 ст. 41 цього Закону районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами.

Відповідно до ст. 29 Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

За ст. 60 вказаного Закону спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Закон України «Про столицю України - місто-герой Київ» (далі-Закон) визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України.

Аналогічні положення закріпленні у ст. 133 Конституції.

За ч. 1 ст. 8 Закону місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

За ч. 1 ст.  9 Закону у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 Закону «Про столицю України місто-герой Київ» питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста;

у районах міста Києва діють районні в місті Києві державні адміністрації, які підпорядковуються Київській міській державній адміністрації, а в разі утворення районних у місті Києві рад також є підзвітними і підконтрольними відповідним радам як виконавчі органи таких рад.

За ст. 10-1 Закону виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

За ст. 1 Закону «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Відповідно до абз. 1 ст. 14 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами.

Київська міська державна адміністрація входить до системи органів місцевого самоврядування.

Районні в м. Києві державні адміністрації є підпорядкованими Київській міській державній адміністрації.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.01.2011 р. №121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень» доручено районним в місті Києві державним адміністраціям реалізовувати окремі повноваження Київської міської державної адміністрації, надані виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) згідно з Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими актами законодавства, зокрема, згідно з п. 1 додатку 3 даного розпорядження (Перелік повноважень у галузі управління комунальною власністю) районні в м. Києві державні адміністрації здійснюють управління майном, переданим в установленому порядку до сфери управління відповідної районної в місті Києві державної адміністрації.

Позаяк нерухомість, для спадкування якої заявляється позов про встановлення спільного проживання однією сім’єю понад 5 років, на час розгляду справи є приватною власністю спадкодавця, а не зарахованою до комунальної власності територіальної громади м. Києва, то не є й не може на такий час бути переданою до сфери управління відповідної районної в місті Києві державної адміністрації.

Враховуючи наведене, якщо крім особи, яка подає в м. Києві позов про встановлення факту проживання однією сім’єю не менше 5 років для отримання права на спадщину, немає інших спадкоємців (за законом чи за заповітом), відповідачем слід притягувати відповідну районну раду у м. Києві (після її створення), яка і буде представляти інтереси територіальної громади. Поки районних рад у м. Києві не створено, позов подається до територіальної громади міста Києва в особі Київської міської Ради.

Справи, пов’язані зі спадкуванням нерухомого майна, розглядаються за правилами позовного провадження судом за місцезнаходження такого майна з огляду на таке.

Відповідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України, позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Вимоги щодо виключної підсудності унеможливлюють застосування інших правил територіальної підсудності, крім тих, які встановлені процесуальним законом для відповідної категорії справ.

Як зазначено в п. 2 постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про визнання права власності на таке майно, про витребування майна із чужого незаконного володіння, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, не пов`язаних із позбавленням володіння, про встановлення сервітуту, виключення майна з-під арешту, визнання правочину недійсним (незалежно від заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину), тощо.

Поняття "позови, що виникають з приводу нерухомого майна»  є ширшим, ніж поняття «позови, де предметом спору є нерухоме майно)», а тому правило даної норми розповсюджується і на позови щодо будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно та речових (немайнових) прав на власне чи чуже нерухоме майно.

Правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна та стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною умов договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном (постанова ВПВС від 7 липня 2020 р. №910/10647/18).

Через зазначене, справи щодо встановлення юридичних фактів, які породжують юридичні наслідки у вигляді спадкування нерухомого майна, повинні розглядатися у порядку позовного, а не окремого провадження, за місцезнаходженням нерухомості.

Так, за ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Тлумачення ч. 1 ст. 293 ЦПК свідчить, що суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з метою підтвердження наявності або відсутності таких фактів.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 31.03.1995 р.  N5 «Про судову практику в спорах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз’яснив - у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.

У постанові ВПВС від 10.04.2019 р. №320/948/18 зроблено висновок про те, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішення спору про право.

У п.п. 20-23 постанови Пленуму ВСУ №7 від 30.05.2008 р. "Про судову практику у справах про спадкування", а також у постанові ВС №336/709/18-ц від 07.11.2018 р. зазначено, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі у оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини за правилами позовного провадження.